Показ короткометражних фільмів «Як пройшли мої літні канікули?» та «Де мій бронік?» відбувся в Житомирі в рамках Мандрівного Docudays UA. Фільми по-різному, але дуже точно говорять про життя українців у час повномасштабної війни. Подія зібрала різновікову аудиторію: студентів і студенток місцевих університетів, вимушених переселенців, представників громадських організацій, рідних загиблих військовослужбовців. Серед глядачів були як кінолюбителі, які відвідують фестиваль щороку, так і ті, хто завітав уперше.
Простір довіри, де звучать різні голоси
Від самого початку показ перетворився на простір уважного слухання і співпереживання. Під час обговорення із модераторкою Вірою Баранчук глядачі відгукувалися на побачене по-різному: хтось щиро посміхався, впізнаючи знайомі місця й дитячі спогади, а хтось не стримував сліз, проживаючи власний досвід втрати. Після першої стрічки в залі пролунала фраза, яка нікого не залишила байдужим. Маленька дівчинка тихо сказала: «Мені дуже шкода цих дітей, бо мій тато теж загинув».
Її слова створили в залі відчуття, наскільки болючими та гіркими є наслідки віяйни.
Цьогорічна тема Мандрівного фестивалю – «Рідкісний ресурс». Це не лише про землю та природні копалини. Це про людей, про їхню здатність жити, підтримувати одне одного, тримати внутрішнє світло навіть у найтемніші часи. І саме так сприймали фільми глядачі в Житомирі.
«Як пройшли мої літні канікули?»: дитинство, яке зберігається попри війну
Фільм Лукіча відкрив можливість подивитися на життя підлітків у сучасній Україні – таке різне і водночас схоже в одному: потребі зберігати радість, відчувати пригоди, залишатися молодими навіть тоді, коли поряд лунають сирени.
Студентка Анастасія Держанівська поділилася своїми відчуттями:
«Мені насправді було дуже боляче дивитися цей фільм. Це ніби якась ілюзія на нормальне життя. Хоча в кожному погляді дітей відчувається біль. Ми маємо право нормально жити, щоб діти були просто щасливі».
А Софія Самойленко, яка приїхала в Житомир із Дніпропетровської області підбадьорила присутніх:
«Я дивлюсь цей фільм: о, це ж рідні місця, де я дитинство провела. Дивишся на ці картинки, а там війна. Так, сум є. Так, є розуміння того, що потрібно допомагати і донатити. І приходить розуміння, що панікувати немає сенсу. Треба пам’ятати про все, але не давати собі зійти з розуму. Треба жити це прекрасне життя».
Її словам уважно слухали ті, хто прийшов на фестиваль у пошуках відповіді, як жити далі з досвідом війни, не втрачаючи здатності мріяти.
«Де мій бронік?»: про вибір, відповідальність і реальність служби
Стрічка Дар’ї Пенькової «Де мій бронік?» перенесла глядачів у зовсім іншу площину — світ військових, їхніх внутрішніх конфліктів, побратимства і тонкої межі між довірою та відповідальністю. Фільм знято з великою увагою до деталей, завдяки чому кожен епізод відчувається дуже реальним.
«Де мій бронік?» — це трохи іронічна назва, але фільм про дуже серйозне: про те, як живуть наші воїни в сьогоденні. Потрібно звертати увагу на те, як їм можна покращити умови життя, коли вони повертаються в тил. Мені дуже сподобалося, я б ще завітала», – додала після перегляду Софія Самойленко.
«Насправді фестиваль доволі цікавий. Це документальні фільми, це наше життя, це реалії, в яких ми зараз живемо. Фільм “Де мій бронік?” дуже вразив, бо я багато спілкуюсь з військовими, знаю їхню службу фактично з перших уст, і розумію, що все, що було показано, – це правда», – поділилася думками завідувачка Центру міжнародної освіти та науки Державного університету «Житомирська політехніка» Катерина Парнус, яка прийшла на показ разом зі студентами
Коли історії стають спільним досвідом
Після показу в залі тривало тепле, уважне обговорення. Люди говорили про втрату і стійкість, про дорослішання дітей, про повернення військових додому, про те, як війна непомітно змінює нас і наші родини. Мами загиблих воїнів ділилися своїм болем і отримували підтримку від присутніх. Багато хто зазначав, що саме в таких подіях вдається відчути себе частиною спільноти, яка не мовчить і не замовчує біль, а проживає його разом.
Показ у Житомирі став нагадуванням про те, що документальне кіно – це не лише мистецтво. Це можливість побачити себе, почути інших і відчути, що в нашому досвіді ми не самотні.
22-й Мандрівний Docudays UA проводиться за фінансової підтримки Європейського Союзу, Посольства Швеції в Україні та International Media Support. Думки, висновки чи рекомендації не обов’язково відповідають поглядам Європейського Союзу, урядів чи благодійних організацій цих країн. Відповідальність за зміст публікації несуть винятково її автор(к)и.
Фото: Леонід Шевчук
